***
Уривок напам’ять з новели Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном»:
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. У неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася [на] за сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був, ставний такий смуглий, очі так і печуть чорнющі. Гляне було — просто гляне [і все], а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх [прикриє] прикриває і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили — такі сумні. Дивиться ними — як з туману..»